Промова Мар’яна Турського з нагоди державних урочистостей до 80 річниці Повстання у Варшавському гетто

Контратака – так назвав свій вірш Владислав Шленгель, польський поет, єврей, ув’язнений у Варшавському гетто. Я процитував лише кілька рядків. Поема була написана перед вибухом повстання 19 квітня 1943 р. Сам поет, Владислав Шленгель, пережив початок повстання в бункері. Недалеко звідси – у двох кварталах – на вулиці Свєнтоєрській. Німці витягли його з бункера і вбили 8 травня...

Наша цивілізація пам’ятає щонайменше кілька десятків  символів опору та героїзму. Я маю право сказати, що вісімдесят років тому повстанці у гетто перетворили вулиці, що нас оточують зараз – Ґенсю, Милу, Ніську, Мурановську на єврейські Фермопіли, на нову єврейську Масаду, на єврейське Вестерплатте.

Шановні присутні!

Сьогодні ми зустрілись тут перед Пам’ятником, автором якого є випускник Варшавської академії мистецтв Натан Рапопорт. На мою думку, ми зібралися тут з трьох причин.
Перша причина: висловити захоплення та шану мешканцям Гетто за їх героїзм, рішучість, страждання та мучеництво.

Подивіться на цей пам'ятник. Те, що ми бачимо спереду, тож те, що ми зараз бачимо найкраще, це фігури бійців, з ножем, з гранатою, з гвинтівкою.

Але подивіться, будь ласка, потім на зворотний бік стели. Це процесія мирних жителів. Тих, хто до останнього моменту не хотів залишати своїх близьких, беззахисних старих чи жінок.
Це два обличчя того самого страждання і героїзму!

Ми віддаємо шану постатям, які символізують спротив, таким як Мордехай Анєлевич з Єврейської бойової організації або Павел Френкель з Єврейського військового союзу. Нікого з бійців вже немає в живих. Але ще є ті люди, щоправда, їх теж дуже мало, які жили у повсталому Варшавському гетто, бо вони тоді були дітьми.

Серед нас тут є Хена Кучер. Тоді 11-річна дівчинка. Двоє її старших братів набагато раніше опинилися на Умшлагплац. Це місце теж за два квартали звідси. Але перед тим, як їх відправили до газової камери, такі, як вони, пережили кілька днів мук і принижень на Умшлагплац. Зазнали їх від німців і від колаборантів - українців і литовців - які співпрацювали з німцями. За ковток води треба було заплатити годинником або сотнями злотих.

Наприкінці повстання 11-річна Хена, рятуючись від моря вогню, супроводжувала родину у втечі через каналізаційні канали. Там вони загинули. На щастя, Хена Кучер вижила. Щоб врятуватися, їй довелося приховати свою особистість і взяти нове ім’я – Кристина Будницька. Сьогодні вона є почесним громадянином міста Варшави.

Дорога Крисю, я віддаю тобі шану і захоплення. Сестро моя в стражданнях і недолі!

Друга причина, чому ми сьогодні тут стоїмо, це поставити питання: як це сталося і чому?

Я не маю наміру применшувати провину поневолених фашизмом німців, які підтримували Гітлера. Їхню провину перед багатьма країнами, народами та соціальними групами. Саме вони призвели до чогось неймовірного – майже до повного знищення однієї національності – євреїв.

Але ж підґрунтя цього існувало багато сотень років! Цим підґрунтям був антисемітизм. І тут я не можу не поставити питання - чому?!

Чому люди відчувають страх перед тим, кого вважають інакшим? Чому упередження та забобони щодо цього інакшого призводять до відчуження від суспільства?
Чому ця відчужена людина потім дегуманізується?
Чому антисемітизм пройшов шлях від недовіри до інакшого, через витіснення його з суспільства, через фанатичну ненависть до винищення?
Чому ми все ще повинні боротися з цим сьогодні?

І ось третя причина нашого зібрання.
Кожне покоління відчитує факти минулого зі своєї точки зору. Порівнює минулі події з сьогоденням.

Я скажу те, що спадає мені на думку сьогодні, коли я розглядаю події квітня-травня 1943 року.

Я не був у Варшавському гетто. Я знаходився в іншому гетто – в Лодзі (Litzmannstadtghetto). Я потрапив до Аушвіц і пережив два марші смерті. Останній з Бухенвальду до Терезієнштадту. Там радянська армія, в якій більшість становили росіяни, принесла мені свободу. Моя вдячність їм, тим, хто визволяв мене з німецьких таборів, супроводжуватиме мене до останнього дня мого життя...

Але... Чи можу я бути байдужим, чи можу я мовчати, коли сьогодні російська армія нападає на нашого сусіда і захоплює його землі? Чи можу я мовчати, коли російські ракети руйнують українську інфраструктуру – будинки, лікарні, пам’ятки культури? І все це призведе до стрімкого зростання смертності та скорочення тривалості життя сотень тисяч мирних жителів!

Хіба я можу мовчати, коли бачу долю Бучі і знаю, як німці знищили польський Міхнув, білоруську Хатинь, чеські Лідіце чи французький Орадур?...

Один із керівників повстання в гетто Марек Едельман – мені пощастило його знати й багато разів з ним спілкуватися – часто повторював значні слова: Найголовніше - життя! А коли є життя - головне - свобода! І часто за цю свободу знову доводиться віддавати життя!

Шановні панове президенти,
Дорогі друзі,
Шановні присутні!

Рівно 125 років тому – у відповідь на антисемітську справу Дрейфуса – Еміль Золя вигукнув: «J`accuse!» Я звинувачую! Цей крик Еміля Золя сколихнув Францію – і, певним чином, Європу. Я вважаю, я глибоко переконаний, що сьогодні – для вшанування повстанців гетто, звідси, з Варшави треба повторити цей заклик, «Я звинувачую»!

Проти антисемітизму!
Проти порушення прав людини!
Проти дискримінації!
Проти агресії на сусідні землі!
Проти фальсифікації історії!
Проти неповаги панівною більшістю (де б вона не була) інтересів і волі меншості (якою б вона не була)!

«J`accuse!», я звинувачую людей, які байдужі до зла.

Люди, будьте пильними! Ненависть - це найлегший спосіб зібрати прихильників. Та хіба це не принесе загибелі мені, тобі, вам, нашим дітям і онукам?

Тому я звинувачую сіячів ненависті - J'accuse.

Мар'ян ТУРСЬКИЙ